I
— А хочете, Голмсе, я продемонструю вам ваш метод прямо зараз? — сказав я. — На моє запитання, чи вирішили ви проблему, над якою працювали останнім часом, ви обов’язково відповісте щось на кшталт “так, це був тетранітрокобальтат натрію”. І поглянете на мене відсторонено.
Голмс, який при перших звуках мого голосу навіть не повернув голови, нашорошив вуха, щойно я закінчив тираду.
— Ого, Вотсоне! — відгукнувся він. — Довгі роки нашої дружби, здається, прищепили вам любов до хімії? Що це ще за “кобальтат” у вашому виконанні?
— Ні, любий друже, — промовив я. — Просто мій Кінгс-коледж іноді побиває ваш Ітон*. Принаймні у тому, що стосується системності знань і їхньої широти.
— Аякже, — пробурчав мій друг. — Не думаю, щоб я коли-небудь забув той список моїх чеснот і недоліків, який ви склали на початку нашого знайомства і оприлюднили на загал. Але зараз, здається, ви зазіхаєте на першість у нашій маленькій команді? Я жодного разу не бачив вас із пробіркою або піпеткою в руці, — скептично зауважив він.
— Теоретичні знання, Голмсе, іноді мають не менше користі, ніж практика, — відказав я. — Я зовсім не прагну перевершити вас у хімії. Просто давно хотів сказати, що стільницю, на якій ви проводите свої досліди, варто врешті покрити якоюсь кислототривкою мастикою. Інакше ми ризикуємо одного ранку прокинутися на згарищі, бо ввечері ви пролляєте трішечки олеуму на свій уславлений сосновий стіл.
Голмс розреготався.
— Приймається, Вотсоне! Стіл, так живо описаний вами у кільканадцяти оповіданнях, таки варто давно замінити. Мені й самому спадало на думку, що він більш пасує середньовічному алхімікові, ніж людині, яка користується газом для освітлення і опалення. Що ж стосується “кобальтату”, яким ви приголомшили мене на початку нашої розмови, то я доволі скептично ставлюся до теорій месьє Вернера і сподіваюся знайти більш природне пояснення дивним властивостям четвертинних амінів, ніж “додаткові валентності” цього дивака.
Альфред Вернер (1866 -1919) — швейцарський хімік, лавреат Нобелівської премії з хімії (1913), засновник теорії координаційних сполук. Вернер був не першим, хто помітив цікаву річ: деякі елементи здатні утворювати сполуки, в яких їхня валентність нібито більша за вищу. Наприклад, цілком достеменно було відомо, що кобальт є трьохвалентним, а мідь максимум двовалентна. Але ціанід трьохвалентного кобальта Co(CN)₃ здатний приєднувати до себе ще три нейтральні молекули ціаніда калію, утворюючи стабільну і нейтральну молекулу дивного складу, в якій на один іон кобальту приходилося аж шість ціанід-іонів і три іони калія. Не краще себе поводила і двохвалентна мідь. Якщо до розчину її хлориду CuCl₂ додати розчин аміаку — так званий нашатирний спирт — вона якимось чином приєднує до себе ще чотири молекули аміаку!
На кінець XIX століття речовин, які не вкладалися у класичну теорію хімічного зв’язку з її ковалентним чи іонним механізмами, назбиралося багатесенько: жовта і червона кров’яні солі, сіль Мора, реактиви Швейцера і Толленса тощо. Для пояснення цього феномену “додаткової валентності” 1891 року Вернер запропонував власну теорію, згідно з якою молекули таких речовин, мають внутрішньою і зовнішню сфери. Він назвав такі сполуки комплексними, на відміну від “простих”, як-от нітрат срібла, ціанід калію тощо.
До внутрішньої сфери комплексної сполуки входить власне атом металу у певному ступені окиснення, тобто заряджений (Вернер назвав його комплексоутворювачем), і кілька аніонів або нейтральних молекул, які називаються лігандами. Ця сфера може бути або електронейтральною, якщо сумарний заряд лігандів повністю компенсує заряд комплексоутворювача, або зарядженою — все залежить від кількості і природи лігандів. У другому випадку, внутрішня сфера є іоном і доповнюється зовні чи то катіонами, чи то аніонами відповідно до заряду, які утворюють зовнішню сферу комплексу.
Зв’язок між центральним атомом і лігандами Вернер назвав координаційним, а відтоді і всі подібні сполуки отримали назву координаційних. Хоча Вернер і не розкрив природу координаційного зв’язку, але запровадив нову номенклатуру (назви) таких речовин і форму запису їхніх формул. Так, згадана нами червона кров’яна сіль отримала назву “калій гексаціаноферат (ІІІ)” і формулу K₃[Fe(CN)₆], а реактив Швейцера, який здатний розчиняти целюлозу і вибухати при висиханні, набув гарного імені “тетрааммін міді гідроксид” і запис [Cu(NH₃)₄](OH)₂.
З’явилася нова галузь знань — хімія координаційних сполук. Ба більше, вивчення комплексних сполук поставило під серйозний сумнів могутню теорію валентних зв’язків і вельми оригінальну теорію кристалічного поля (ТКП). Водночас, потуги дослідників хімії комплексних сполук підтвердили плідність математично більш складної, але і наближеної до сучасних уяв про будову атома теорії молекулярних орбіталей (МО), і навіть запропонували так звану теорію поля лігандів, в якій точність ТКП поєднується з природністю МО.
Хімія координаційних сполук стала невичерпним джерелом відкрить і теорій, дала поштовх для вдосконалення інфрачервоної спектроскопії, розвитку спектроскопії ядерного магнітного резонансу тощо. Чесно кажучи, Нобелівські премії отримували за набагато скромніші внески до науки. За дослідження лише однієї координаційної сполуки — ціанокобаламіна, відомого як вітамін B₁₂, таких премій було присуджено аж дві! Отже, Голмс помиляється стосовно плідності “теорій месьє Вернера”.
Голмс ліниво випростався в кріслі і простягнув руку до кисету з тютюном.
— Стосовно ж загадки про прудку черепаху, то боюся, що вона не прикрасить колекцію моїх маленьких перемог, — сказав він. — Тут всі лаври належать Лестраду, який вперто і методично просіював через тенета Скотланд-Ярду всіх бодай трішечки схожих на зловмисника. Будь-яка логіка безсила, коли справа стосується росіян. Вони вбивають просто заради вбивства. Збагнути їхні мотиви може хіба що господь бог. Хоча й у цьому я не впевнений.
Отакої! Попри те, що мій друг не бажав бачити своє ім’я в пресі, під час наших приятельських бесід Шерлок Голмс не цурався розповідати про найдрібніші послуги, які він надавав лондонській поліції, розраховуючи після завершення кар'єри предстати у всьому блиску своєї слави в моїх записках. Я ж старанно занотовував його розповіді, чекаючи слушного моменту, щоб познайомити загал із голмсовими талантами. Про справу моторошного вбивці Харитонова газети відгукувалися напрочуд глухо, репортери обмежувалися загальними фразами і не хвалили, як зазвичай, інспектора Лестрада. Справа, вочевидь, не обійшлася без суворих інструкцій з Форін Офісу.
Голмс і Вотсон.
Ілюстрація художника Сідні Педжета до першої публікації оповідання "Морська угода" у "Стренд мегезін", 1893 р.
— Не сумуйте, Вотсоне, — сказав Голмс. — Судячи з рипіння сходинок, тема для вашого нового оповідання зараз стукатиме у двері.
Я й сам почув впевнені кроки на сходах, які раніше за мене вловив гострий слух мого друга, а за хвильку і енергійний стук.
— Прошу! — відгукнувся Голмс.
Кремезний але виструнчений джентльмен середнього віку швидко прокрокував на середину вітальні і зупинився, переводячи погляд з Голмса на мене і назад.
— Я маю честь…
— Шерлок Голмс, до ваших послуг, — прийшов йому на допомогу мій приятель. — А це мій колега і асистент лікар Вотсон, без якого не обходиться жодне з моїх розслідувань вже двадцять років поспіль. На його скромність ви можете розраховувати не менше ніж на мою. Сідайте ось сюди і розповідайте, чим ми з паном Вотсоном можемо вам зарадити.
Наш гість, гречно вклонившись, всівся в крісло і запалив запропоновану Голмсом цигарку.
— Мене звуть Ніл. Генрі Ніл. І я хотів би, джентльмени, щоб ви допомогли Аделі Лінклеттер, яку сьогодні заарештували за вбивство Сирила Корбетта.
— Вотсоне, дайте-но мені, будь ласка, сьогоднішню “Телеграф”, — промовив Голмс, простягаючи руку до газет. Він пробіг очима замітку на другій шпальті. — Та-а-ак. Донька покійного квартирмайстра Лінклеттера Адель затримана поліцією за вбивство невідомого. Чверть до першої ночі констебль Морлі помітив язики полум’я, які вибивалися з вікон першого поверху будинку №74, що на Бек Черч Лейн, де розташована москательна крамничка. Висадивши разом із напарником двері, Морлі побачив тіло крамаря Корбетта, який лежав непорушно на підлозі. Запах, який панував у приміщенні, був настільки різким і неприємним, що констеблеві довелося спочатку висадити віконні шибки і почекати, поки сморід трохи розвіється. На щастя, тієї ночі панувала негода з вітром, отже Морлі зміг увійти до приміщення вже за дві хвилини. Кілька невеликих вогнищ загасили набраною з вуличного гідранту водою.
За внутрішніми дверима крамнички констебль затримав дівчину, що сиділа у розпачі просто на приступці. Поруч з нею лежала сокира, яка могла бути знаряддям вбивства. Дівчина вчинила опір представникові влади і відмовилася назвати себе. Однак сусідка впізнала в ній міс Адель Лінклеттер, яка мешкає на другому поверсі будинку, якраз над крамницею. Вона ж і допомогла ідентифікувати небіжчика, попри те, що обличчя трупа було спотворено численними ударами важкого предмета.
Боротьба з дебелим констеблем і потрясіння від скоєного так виснажили міс Лінклеттер, що вона знепритомніла і поліцейським довелося нести її до тюремної карети на руках”.
— Адель не могла цього вчинити! — майже простогнав наш гість. — Я знаю цю дівчину змалечку, більш невинної істоти важко собі уявити.
— Пане Ніл, повідайте нам, будь ласка, подробиці, — промовив Голмс.
— Справа у тому, що я сам не знаю жодних подробиць. Я маю за правило переглядати ранкові газети, щойно їх доставляють. Я кинувся до відділку поліції, куди на мою думку мали доправити Адель, але там мені не пощастило ні побачити дівчину, ні взнати подробиці цієї жахливої пригоди. Я спробував відрекомендуватися родичем Адель. Однак, коли сержант не повірив мені на слово і спробував з’ясувати ступінь нашого рідства, я, звісно, зазнав поразки і мусив аврально відчалити.
— Так ви не є родичем затриманої? У такому разі ким ви їй доводитеся?
— Другом. Близьким другом. Нічого такого, що могло бути витлумачено хибно, в наших стосунках немає. Я сімейна людина, ми з дружиною виховуємо двох дівчат і хлопчика, — відповів пан Ніл, побачивши, як я здивовано підвів голову. Він відкашлявся і продовжив.
— Адель була донькою мого... старовинного приятеля, — по гострому погляду, який Голмс кинув на нашого співбесідника з-під опущених вій, я зрозумів, що він звернув увагу на це миттєве вагання Ніла. — Той помер, коли дівчинці було трішки більше одинадцяти років. Я помістив її у найкращий пансіон, який дозволяли мої тодішні статки. Це дало їй змогу потому закінчити курси при шпиталі св. Георга, влаштуватися помічницею аптекаря й так-сяк стати самостійною. Повірте, джентльмени, всупереч моєму щирому бажанню допомагати їй і далі, вже три роки поспіль Адель абсолютно незалежна від мене і фінансово, і будь-яким іншим чином. Вона щиро прагнула “позбавити мою шию непомірного тягаря”, як вона сама неодноразово зізнавалася нам з дружиною. Навіть цю кляту квартиру у Вайтчапелі вона винаймала власним коштом. Єдиним виключенням були різдвяні подарунки, які вона з радістю приймала від мене і моєї половини, а найкоштовнішим з них — білява перука, яку моя дружина подарувала Аделі минулоріч, щоб острижене після тифу волосся не привертало до дівчини зайвої уваги.
У нашого гостя перехопило подих; він узяв з моїх рук склянку води і вдячно схилив голову.
— Я закінчую, панове. Адель живе усамітнено, близьких знайомих у неї немає, крім молодого офіцера флота Її Величності*, з яким Адель планувала побратися. Так сталося, що лейтенант Френк Райан є також моїм добрим другом і я не бажав би для неї кращої партії. Зараз він у поході і має повернутися лише через п’ять місяців. На заручинах я був весільним батьком Аделі. Ось і все, про що я знаю і хотів вам розповісти, джентльмени.
— Коли ви востаннє бачилися з міс Лінклеттер? — спитав Голмс, щось занотовуючи у записнику. — Вона не була чимось збентежена, засмучена?
— Тиждень… Ні, вісім днів тому я заходив до неї на Парк Лейн в аптеку Гоббса, що навпроти баптистської школи. Вона була щасливою, бо щойно отримала лист від Френка. Вона навіть прочитала мені кілька рядків з нього: Райан хвалився грошовим заохоченням від коммодора і планував, як він витратить заощаджене під час походу на облаштування їхнього “щасливого гніздечка”. Френк трішки сентиментальний, але щирий хлопець і гідний моряк.
— А як до цього шлюбу ставилася місіс Ніл?
— Хто?.. Ах, моя дружина? Схвально. Ми часто запрошуємо Райана пообідати, щоправда після заручин він прагне проводити вільний час з нареченою, а не з нами. Рейчел жартома докоряє йому за невірність. Але як це стосується біди, в яку потрапила Адель?
— Я просто з’ясовую подробиці, — м’яко відказав Голмс. — Вотсон підтвердить, що я любитель нюансів і всіляких дрібниць, отже вибачте мені цю слабкість. У яких стосунках перебувала міс Лінклеттер із сусідом-москательником?
— Чесно кажучи, я не знаю, — відповів гість після коротких роздумів. — Вона жодним словом не згадувала його з тих пір, як оселилася на Бек Черч Лейн. Вочевидь, вони навіть побіжно не спілкувалися. Я ж говорив вам, що Адель за характером замкнена і не прагне знайомств.
— Гаразд, містере Ніл, я спробую розібратися у цій справі. Гадаю, поліція не чинитиме мені перешкод. Зайдіть до нас, скажімо, завтра після п’ятої вечора, і я сподіваюся, що зможу вам сказати щось напевне.
Гість церемонно вклонився нам обом, надягнув циліндр, який під час всієї розмови не випускав з рук і гречно вийшов, залишивши на столі дванадцять соверенов на перші витрати.
— Ну, Вотсоне, що ви скажете на це? — звернувся Шерлок Голмс до мене, коли коляска Ніла від’їхала від наших дверей. — Я ж бачу, як ви стрепенулися, ніби старий бойовий кінь, що почув звук труби.
— Жахлива історія!
— Браво, докторе, за двадцять років нашого знайомства ви не змінилися ані на йоту. Кожне опубліковане оповідання про наші з вами досліди з криміналістики неодмінно містять цю фразу! Думаю, що серед неопублікованих заміток її також не бракує, — голос Голмса звучав саркастично, але очі сміялися лагідно. Йому лестила вірність автора єдиному героєві моїх літературних вправ.
— А хіба ми не поїдемо на місце злочину, щоб не будувати версій на непевних чутках і за відсутністю фактів? — відбив я його випад у кращих традиціях словесного фехтування.
— Звісно, поїдемо, якщо виникне така потреба, — сказав мій товариш. — Але навіщо бити ноги і витрачати ці гарні золоті монети на дорогу, коли майже всі факти невдовзі прийдуть до нас власним ходом? Гадаєте, що поліція сама впорається з розслідуванням? Упевнений, що ні. Отже, краще почекати, поки докази і свідчення не прийдуть сюди безоплатно в кишені Лестрада або Стенлі Гопкінса — мисливські угіддя нелюбимого вами Етелні Джонса розташовані поза межами Вайтчапела.
Дійсно, я недолюблював Джонса, який дослужився до чину інспектора поліції, але так само, як і багато років тому, вважав енергійність і лункий голос гідною заміною детективних здібностей. Хоча у тому, щоб вчепитися у зловмисника на кшталт бульдога і одягнути тому кайданки буквально на кожний суглоб, рівних Джонсу серед детективів не було.
— То якої ви думки про нашого клієнта? — продовжив Голмс, розпалюючи люльку. — Хто він за фахом, за освітою, за родом діяльності? Спробуйте на ньому дедуктивний метод, а потім поділимося один з одним висновками.
— Мені здається, що містер Ніл — справжній джентльмен, — обережно почав я. — Він має постійний прибуток, судячи з того, що він пропонував дівчині платити замість неї за житло, не малий. До того, дванадцять фунтів на дрібні витрати чогось таки варті. Він — людина сімейна. Одягнений без надмірних розкошів, але вельми охайно, отже в родині панує злагода.
— Браво, Вотсоне! — сказав мій друг. — Поки що я з вами повністю згоден.
— І ще одне мені здалося важливим: він затнувся, коли характеризував свої стосунки з батьком дівчини, отже, вони були людьми геть різних кіл, — продовжив я, заохочений похвалою. — Одним словом, він аристократ, живе на відсотки з капіталу, який отримав у спадщину і примножив.
— І знову браво, Вотсоне! — сказав Голмс. — Цього вечора я кажу це вже втретє.
— То я вгадав?
— Як завжди — ні. Але добре підмітили і запам’ятали деталі, і оволоділи принципом.
— А що ж думаєте ви самі? — запитав я.
— Стосовно злагоди в родині цього джентльмена, як я вже сказав, ви маєте рацію. Щойно наш гість увійшов, я звернув увагу на його виструнчену поставу, попри те, що він чоловік вже немолодий і доволі огрядний. Ви певно теж помітили, що всівшись до крісла, цей пан не поставив, як водиться, свій циліндр поруч на підлогу, а весь час тримав у руці, притримуючи за криси? Невже ви не впізнали у ньому свого собрата по війську?
Йдемо далі. Зверніть увагу на коло його знайомих: лейтенант флоту Її Величності, донька квартирмайстра. Наш гість вбраний як денді, але прийшов без патериці. Нарешті “похід” замість “плавання”, “відчалити”, “аврал”. Ні, Вотсоне, ми маємо справу з флотським офіцером, а судячи з його віку і тонко назореного вами достатку, — у чині не нижче за адмірала. Але це ще не головна загадка пана Ніла. Хто він такий є насправді, га, Вотсоне?
— Голмсе, — скрикнув я, — ви вважаєте, що він не той, кого вдає з себе?
— Справедливості заради, дорогий друже, наш гість не претендував на чуже майно або посаду. Він лише відрекомендувався чужим іменем. Чи помітили ви, як він відреагував на слова “місіс Ніл”? Він не одразу збагнув, що йдеться про його дружину.
— Так, пригадую. Але навіщо він так вчинив, якщо його ціль благородна, а зв’язок із дівчиною не паплюжить його імені?
— Відповідь на це питання ми отримаємо, щойно з’ясуємо його справжнє ім’я. Загляньте-но до Морського збірнику за минулий рік. Думаю, що там ми знайдемо бодай натяк на це. Пошукайте прізвище Френка Райана — воно, на відміну від прізвища нашого гостя, справжнє.
— Френк Райан, — прочитав я, — лейтенант флоту ЇЇ Величності, командир торпедного катера TB.21 “Чайлдерс”... Австралія… Середземне море… У 1893 році під час маневрування у гавані Мальти випадково протаранений лінкором “Ніл”. Військово-морським трибуналом визнаний невинуватим у зіткненні.
— Ось вам і “містер Ніл”! — сказав, задоволено потираючи долоні, Голмс. — Точніше, “місіс Ніл”*, чию назву узяв наш адмірал в якості псевдоніму. Якщо я не помиляюся, лінійним кораблем “Ніл” донедавна командував контр-адмірал Джерард Генрі Актред Ноель — герой нинішньої Критської кампанії*. Тепер зрозуміло, чому сер Ноель не бажає розголосу і навіть втік, коли поліцейський сержант спробував з’ясувати його справжнє ім’я? Військово-морському ад’ютантові Її Величності не годиться світитися в бульварній пресі в якості ходатая у справі про вбивство.
У 1884 році Адміралтейством були замовлені чотири торпедні катери першого класу — два у Джон Торнікрофт і K° в Чізіку, два у лондонскої Ярроу і К° Лімітед. Ці невеличкі кораблі на той час були справжнім технологічним проривом: командир катера, перебуваючи у бойовій рубці міг одночасно коригувати курс корабля на ціль і здійснювати постріл, натискаючи кнопку електричної системи запуску торпеди.
HM ТB.21 (TB — скорочення від torpedo boat) був першим у серії 113-футових катерів, побудованих за кресленнями попередньої моделі “Чайлдерс”. Спущений на воду у 1885, він був зарахований до складу маневреної ескадри уславленого адмірала Горнбі — “першого після Нельсона”. Катером послідовно командували лейтенанти Річард Г. Веллінгс, Гай А.Дж. Гревілл і Френк Е.К. Райан. Катер прожив доволі довго — він був проданий на брухт лише у 1907 році.
Торпедний катер “Чайлдерс” під час шторму в Індійському океані.
Зіткнення з лінійним кораблем у водах Мальти в 1893 дійсно мало місце, причому командири обох кораблів були визнаними невинуватими в інциденті.
Френк Едвард Кавендіш Райан на той момент лише п’ятий рік як носив лейтенантські погони, ТВ.21 був першим місцем його самостійної служби. У 1900 Райан отримав звання коммандера, а у 1905 став капітаном і був призначений викладати курс військової підготовки у Королівському військово-морському коледжі в Грінвічі. Далі капітан Райан служив у військово-морській розвідці, був військово-морським атташе у США а потім командував крейсером “Астрея” і лінкорами “Марс” та “Корнуолл”. Саме на останній посаді він потрапив на очі адміралу Берні, командуючому об’єднаних Другого і Третього флотів, який забрав талановитого офіцера до себе начальником штабу. На цій посаді коммандер-капітан Райан зустрів Першу світову війну. У 1916 в чині контр-адмірала Френк Райан пішов у відставку. За військові заслуги під час Першої світової війни, Райан став Командором Ордена Британської імперії, у 1920 отримав почесний чин віце-адмірала, а у 1925 — адмірала у відставці.
HMS Nile — лінійний корабель, один з так званих лінкорів класу “Трафальгар”. Був закладений на Пемброкських доках у 1886, у 1891 зарахований до складу військово-морських сил Великої Британії. Першим командиром “Ніла” став коммандер-капітан Джерард Генрі Актред Ноель.
Лінійний корабель HMS Nile
Кораблю не щастило. Через два місяці після інциденту з торпедним катером Райана, “Ніл” ледь не потрапив у халепу під час зіткнення лінкорів “Вікторія” і “Кампердаун” поблизу Тріполі. Лише енергійні дії капітана Ноеля врятували корабель від долі “Вікторії”, за якою він ішов у кільватері. У серпні 1901 “Ніл” під командуванням вже іншого командира зіткнувся з вітрильником в гавані Девенпорту, а у жовтні того ж року з головним кораблем серії — лінкором “Трафальгар”. Корабель було продано на брухт у 1912 році.
Адмірал Ноель в Японії, 1905 рік.
Сер Джерард Ноель дійсно зробив блискучу кар’єру у військово-морському відомстві, у 1907 отримав чин адмірала флоту Його Величності* і вийшов у відставку у 1915 у 70-річному віці. Був у шлюбі з Шарлоттою Рейчел Фредерікою Кресвелл, виховував трьох дітей.
Але ж погодьтеся, Вотсоне, розв’язання цієї маленької загадки стало нам у пригоді: розповідь адмірала Ноеля можна вважати цілком правдивою. Ну а другу загадку, яку він нам загадав, — що саме трапилося з квартирмайстром Лінклеттером, ми з’ясуємо, коли побачимо вміст записника нашого приятеля Лестрада, який прямо зараз кульгає нашими сходами.
II
За роки нашого знайомства з Лестрадом інспектор майже не змінився, хіба що його жовте тхоряче обличчя ще більше загострилося і на погонах додалося по зірці, які давно вже мріяли перетворитися на корони*. Зручно всівшись до крісла з цигаркою в одній руці і склянкою бренді в іншій, він кілька хвилин мовчки позирав на нас блискучими чорними оченятами.
— Бачу, панове, ви вже трохи в курсі нашої нічної пригоди, судячи з недбало кинутої на столик газети? — проскрипів маленький детектив. — "Телеграф", як завжди, намалював картину широкими яскравими мазками. І так само традиційно випустив усі подробиці. А подробиці ці є такі. що я й досі вагаюся скласти до купи картину пригоди, — Лестрад покрутив головою. — Ви, звісно, кепкуватимете з моїх слів, Голмсе, але довгі роки знайомства з вами не минулися безслідно ані для вас, ані для мене.
— Ні боже мій, Лестраде, — відказав мій друг, приховуючи бісиків в очах. — Скажу відверто, наше приятелювання було для мене навіть кориснішим, адже завдяки ньому я подекуди не залишався без гонорарів і не нудьгував.
— Але облишимо жарти. Що саме збентежило вас, інспекторе? Розповіси-но нам ці подробиці, — запропонував Голмс, відкинувся у кріслі і заплющив очі, щоправда правим встиг непомітно підморгнути в мій бік.
— Сталося так, що я перебував у відділку на Леман стріт, коли констебль доправив туди дівчину, — розпочав Лестрад. — Вона була непритомна, отже її помістили в камеру і викликали поліцейського лікаря, а я попрямував до місця пригоди на Бек Черч Лейн. Туди рівно три хвилини пішки.
Будинок являє собою цегляне п’ятиповерхове одоробло з чотирма під’їздами, що простягнулося на весь квартал. На перших поверхах розташовані майстерні і крамнички, інші поверхи винаймаються під житло. “Винаймаються” — це гучно сказано. У другому під’їзді, де розташована москательна крамниця, зайняті лише три квартири: на другому поверсі живе міс Лінклеттер, на третьому жив сам крамар Корбетт, на четвертому поверсі оселя якоїсь місіс Форрестол, яка впізнала вбитого і загалом стала поліції у пригоді.
Втім, ідентифікація жертви, здається, і так не завдала б нам труднощів: попри понівечене обличчя, тіло майже не постраждало від вогню. В гаманці небіжчика, крім трьох фунтових купюр, ми знайшли кілька візитних карток, особистий лист, майже записку, рахунок з м’ясної лавки — всі на ім’я Корбетта. І ось це, Голмсе, мене непокоїть більш за все.
— Нелогічно, згодний, — розплющив очі Голмс. А крамар і справді помер від удара сокирою?
— Наш лікар впевнений, що смерть сталася миттєво внаслідок удару по потилиці, — відказав Лестрад. — По всьому, дівчина вбила крамаря, обчистила касу — металева шухляда була відчинена, всередині залишилося лише трохи дріб’язку. Далі вона розбила плетінку з розчинником, яка стояла біля прилавку, і підпалила крамницю, щоби вдати, що Корбетт загинув від пожежі. То навіщо спотворювати жертві обличчя?
— Вбивці часто поводяться нелогічно з точки зору детективів, — зауважив Голмс. — Але їхні дії завжди бездоганні з точки зору їхньої логіки. Фатальний удар вже мав би виснажити вбивцю духовно і фізично, уявити собі молоду дівчину, яка схилилася над трупом і методично гамселить його сокирою, вкрай складно. Хіба що…
— Хіба що у дівчини був спільник, — закінчив фразу Лестрад. — Але чому ж він покинув її напризволяще?
Детектив похитав головою і втупився у носок свого черевика. Я потягнувся за його склянкою, щоб долити йому бренді, але інспектор зробив застережний жест.
— Дякую, лікарю, у мене ще багато справ. Я збираюся повернутися на місце пригоди, — він запитливо подивився на Голмса.
— Якщо ваша ласка, ми з Вотсоном пристанемо до вашої компанії, — прийшов йому на допомогу мій друг. — Мені до смерті набридло сидіти у чотирьох стінах.
— Звісно, звісно, радий буду вас розважити, — з полегшенням заторохкотів Лестрад. — Екіпаж чекає на нас біля дверей.
Поліцейське ландо помчало нас вниз по Бейкер-стріт, повз Портман-сквер і по Ріджент-стріт в’їхало до Сохо. Дорогою Голмс мовчав, не вступаючи у нашу з Лестрадом незначущу розмову. Його обличчя, освітлене зеленим ліхтарем коляски, зберігало байдужість. Лише на Трафальгар-сквер він схвально мугикнув власним думкам і повернувся до мене.
— Як гадаєте, Вотсоне, кому належатиме четвертий постамент?
Захоплений зненацька, я завагався.
— Може, наша добра королева, яка зібрала під свою корону 40 держав, займе належне місце ліворуч свого дядька?
— Ні, друже, битва, яка зведе нового героя на п’єдестал, ще попереду*.
Я здогадався, що він натякає на нашого ранкового гостя. Мені дуже кортіло розпитати Голмса, чи дійшов він якихось висновків і порівняти їх із власними, але мій друг знову перевів погляд на вулицю. Оминувши велелюдний Стренд наш екіпаж швидко покотився понад самісінькою Темзою, залишив похмурий Тауер праворуч і в’їхав до лабіринту похмурих вулиць Вайтчапелу.
— Їдьмо прямо, — сказав полісмену на козлах Лестрад, на Прескот стріт. — Я завезу вас на місце пригоди, а сам повернуся до поліцейського відділку і чекатиму на вас там, — пояснив він нам.
Колеса проторохкотіли звивистою вуличкою, екіпаж звернув праворуч на Бек-Черч-Лейн і зупинився біля закуреної кам’яниці. Поліцейський, що чергував біля входу до крамниці, відганяючи непрошених гайволовів, клусом підбіг до коляски.
— Сере, — звернувся він до Лестрада. — Сержант Філдс просив вас зайти до відділку.
— Добре, — кивнув Лестрад. — Проведіть цих джентельменів на місце пригоди і всіляко сприяйте їм, Томсоне. — Він звернувся до нас, — Гадаю, я повернуся раніше ніж ви закінчите огляд.
— Прошу вас, джентельмени, — Пробасив поліцейський і зробив запрошуючий жест до дверей крамниці. — Чи бажаєте пройти всередину?
— Трішечки згодом, констебле, — відповів Голмс, відкидаючи убік щойно запалену цигарку. — Я хотів би спочатку оглянути кімнату затриманої міс, а потім зійдемо сюди.
— Тоді вам варто пройти дверима парадного ходу, — Поліцейський свиснув. З-за масивних дверей парадного почувся тяжкий гупот чобіт і на вулицю вискочив товстий чолов’яга в однострої з літерою Н на погонах*. Вони обмінялися двома словами і у супроводі товстуна ми піднялися сходами.
— Прошу, — кинув поліцейський, прочиняючи двері.
Голмс жестом попросив нас не переступати поріг і уважно оглянув просто умебльовану вітальню, що правила водночас за їдальню, двері, підлогу, суцільно вкриту кокосовим килимом і врешті пройшов до кімнати сам та запросив нас.
— Скажіть, констебле, хто крім вас і інспектора входив до цього приміщення?
— Лише Томсон, що чергує внизу, — відповів товстий поліцейський. — Однак, він не заходив далі дверей. Я стояв тут в центрі біля столу, коли сержант Філдс заглядав з порогу до спальні міс. Інспектор оглядав квартиру небіжчика, розмовляв із сусідкою і оглянув три незайняті апартаменти. З тих пір сюди ніхто не заходив, а я лише сидів тут у кріслі біля дверей, аж поки не почув сигнал Томсона.
— Ваша спостережливість робить вам честь, — схвально промовив Голмс. — А скажіть, чи були двері замкненими, коли ви піднялися сюди?
— Не пригадаю, сере. Першим до приміщення заходив сержант.
— То, може, ваш колега запам’ятав краще? Запросіть-но його підійти сюди, і підмініть на посту, якщо ваша ласка.
— Слухаю, сере! — Поліцейський затупотів по сходах.
— Вотсоне! Мерщій станьте за дверима і затримайте поліцейського якимось запитанням, якщо я не встигну повернутися до кімнати до його приходу! — наказав мені Голмс, прожогом кидаючись у спальню.
Не гаючи часу, я вислизнув з приміщення і причинив двері. Що б не знадобилося моєму другові у спальні дівчини, я безмежно довіряв мотивам його вчинків і притаманній йому порядності. Я гарячково вигадував запитання, яким збирався відвернути увагу констебля від мого друга, аж поки не відчув руку мого друга, яка тягне мене знов до кімнати. І вчасно, бо кашкет констебля вже показався над останньою сходинкою, а я ще не придумав нічого кращого, ніж запитати, з якого він відділку.
— Томсоне, — звернувся Голмс до поліцейського, який відсапуючись постав на порозі. — Ви, мабуть, прибули сюди разом із сержантом Філдсом?
— Ні, сере. Я тут з самого початку. Так сталося, що я напросився до Морлі на минулу ніч в напарники, бо його помічник дочку заміж видає, а ми з Реєм Морлі родичі. Ми разом помітили і загасили пожежу — горіло не так щоб сильно, але димно. Потім Морлі затримав дівчину а я побіг до участку і повернувся сюди з каретою разом із сержантом і Беррі, поки Рей охороняв місце пригоди.
— Виходить, ви чергуєте вже майже добу? — здивовано сказав я.
— Ні, сере, — відповів поліцейський. — Щойно Морлі поїхав, ми оглянули це приміщення, приїхав інспектор Лестрад і сержант відпустив мене перепочити. Я повернувся сюди лише годину тому.
Кожен територіальний підрозділ Лондонської поліції мав власний, спеціально зведений для нього будинок. Участок Н зараз розташовується на Леман стріт, 74. Ця доволі модерна бетонна багатоповерхівка була побудована у 1960-х. За описуваних часів поліцейський відділок містився у великому будинку, зведеному у 1891 році за проектом поліцейського архітектора і будівельника Джона Батлера на місці збанкрутілого Королівського театру Альберта і Гарріка за адресою Леман стріт, 82.
.jpg)
Так виглядала поліцейське управління на Леман стріт за описуваних часів
Це була кам’яниця червоної цегли, оздоблена по першому поверху “мансфельдським каменем” — жовтим доломітом. На нижніх поверхах містилися кабінети і кімнати допитів, а нагорі — житлові приміщення для одружених поліцейських. Невелика будівля поруч слугувала слідчим ізолятором, а таверна “Гаррік”, яка містилася через стіну від ізолятора, постачала каву і сандвічі затриманим і інспекторам. З тилу, через двір, до будівлі участку притулявся чотириповерховий гуртожиток для 60 неодружених констеблів. На першому поверсі гуртожитку були “сержантська” — кімната чергових, більярдна, їдальня та бібліотека. На пласкому бетонному даху сушили білизну. Отже, констеблю не потрібно було багато часу, щоб потрапити з посту до ліжка, а звідти знову стати до служби.
Згідно із загальним переписом 1901 року, за адресою участку Н мешкало 63 констеблі, три сержанти, п’ять інспекторів, вісім родин поліцейських і семеро ув’язнених у камерах.
— Отже, Томсоне, ви з Морлі разом обходили дільницю, побачили, що з вікон крамниці вибивається полум’я і кинулися всередину, щоб загасити пожежу?
— Маже так, сере. Насправді, кинутися всередину було доволі важко, адже вхідні двері було зачинено. Замкненими на ключ виявилися і парадні двері до загального коридору; як ми не билися, але зламати їх не пощастило. Морлі кийком розбив шибку і сунувся було всередину, але жар і сморід від горілого змусили його відступити. трішечки розсіються. Тоді він наказав мені оббігти будинок ззаду і спробувати зайти всередину з Форбс стріт. Колись там були кам’яні приступки, їх давно розібрали, але двері залишилися. Я перебрався через огорожу і відчинив їх.
— Замок був замкнений?
— Е-е-е… Ні, сере. На тих дверях немає замка, лише засув і гачок. Я скинув гачок лезом ножа і двері прочинилися.
— Чудово! — Голмс задоволено потер руки. — Нам просто щастить на спостережливих поліцейських. Варто зауважити це інспектору. Але продовжуйте, прошу. Ви увійшли до коридору…
— Дякую, сере! — вдячно відказав констебль. — Я помчав коридором і ледь не наступив на дівчину, що сиділа просто на підлозі. Мені здалося, що вона майже непритомна, адже в коридорі також відчувався сморід горілого. Я спробував підхопити її на руки, щоб витягнути на свіже повітря, але вона так люто пручалася, що довелося просто відтягнути її під пахви ближче до дверей, якими я увійшов. Потім я повернувся до протилежного входу, відімкнув замкнені на засув парадні двері і впустив Рея. Ми зірвали завіси на бічній двері крамниці та прочинили її навстіж. Морлі схопив відро, що стояло прямо за дверима, і помчав до колонки, а я повернувся до дівчини, яка сиділа там, де я її залишив.
“Як вас звати? — запитав я у неї, але вона лише помотала опущеною долі головою. — Ви тут мешкаєте, міс? — ані пари з вуст. — Як ви себе почуваєте?” — знову мовчання. Тут повернувся Рей, хлюпнув водою всередину крамниці і сказав, що тепер моя черга бігти по воду.
“Хто це? — спитав він, розгледівши силует дівчини. Я пояснив йому, де її знайшов. — Затримаймо її, бо може й втекти”.
Ми підтягли її до самісінької двері на Форбс стріт. Дівчина відбивалася від нас так люто, ніби хотіла залишитися у задимленому коридорі і вчадіти, тому Морлі пристебнув її кайданками за руку до поруччя. Ми принесли ще два відра води і цього цілком вистачило, щоб загасити полум’я всередині крамниці. Ось і все. Рей залишився тут, а побіг до дільниці. На розі Стейбл і Гупер стріт я побачив дільничну карету, що їхала на мій свист. Ми разом повернулися сюди і Рей повез дівчину, що знепритомніла, до дільниці.
— Сержант з вашим колегою, який зараз внизу, приступили до огляду місця пригоди, а ви, тим часом, піднялися сюди, — перервав його Голмс. — Навіщо ви заходили до спальні дівчини?
— Е-е-е… А звідки… Це справді неправильно, але дівчина була у самому капоті, — знітився поліцейський.
“Загорни її в щось, здається, вона живе в цьому будинку. Заодно і з’ясуєш її ім’я”, — наказав мені сержант. Я піднявся на другий поверх, і знайшов двері прочиненими. Ясно, що міс вибігла звідси. Я схопив плед і капор, які впали мені в очі, і це все, джентльмени. Більше я до спальні не заходив, її оглядав сержант.
— Дякую вам, Томсоне, — сказав Голмс, вказуючи на підлогу біля двері, що вела до спальні. — Бачите, слід вашого важкого чобота майже на самісінькому порозі? Він ще не висох. Мабуть, ви вступили у калюжу на згарищі. Ну оглядати спальню після сержанта сенсу немає. А зараз ми з моїм другом поговоримо із сусідкою заарештованої дівчини і, мабуть, приєднаємося до інспектора на Леман стріт. Ні, дякую, ми не маємо потреби у супроводі. — З цими словами Голмс потягнув мене за рукав до виходу.
ІІІ
Доволі пошарпані двері третього поверху були прикрашені кількома сургучними печатками на шпагаті — це було помешкання москательника. Ми подолали ще один проліт і Голмс смикнув ручку дзвоника у пофарбованої в зелений колір двері, до якої було пришпилено візитку з написом “місіс Камілла Форрестол” вигадливими літерами. Лише після того, як він подзвонив удруге, на порозі з’явилася огрядна жіноча постать. Місіс Форрестол виявилася ще далеко не старою жінкою із гладким обличчям, облямованим світлими буклями. Притримуючи рукою біля горла комір домашнього халату, вона вийшла на сходовий майданчик і щільно причинила за собою двері.
— Добривечір, мем, — привітав її мій друг. — Мене звуть Шерлок Голмс, а це мій компаньйон і асистент доктор Вотсон. Ми хотіли б трішки поговорити з вами про пригоду, що трапилася сьогодні у вашому будинку.
— Я не бачу жодних підстав повторювати вам те, що кілька разів розповідала і поліції, і репортерам, — відказала місіс Форрестол глибоким але дещо шерхлим голосом. — У мене був важкий день і я прагну побути на самоті. Перепрошую, джентльмени, зверніться по всі подробиці до газет.
— Гадаю, мадаме, ця винагорода не здасться вам надто скромною за декілька слів, які вгамують нашу цікавість? — лагідно промовив Голмс, виймаючи з кишені соверен і демонструючи його жінці.
Місіс Форрестол витягла шию в бік золотої монети, проковтнула слину і неспокійно переступила взутими на босу ногу капцями.
— Перепрошую, але приходьте завтра, джентльмени, — на мій подив відповіла вона. З цими словами вона зникла за дверима.
Я розгублено глянув на Голмса, але мій приятель не виглядав збентеженим неласкавим прийомом. Навпаки, блиск його очей видава крайній ступінь збудженості.
— Вотсоне, чи зможете ви переконати Лестрада негайно прибути сюди? — стиха запитав він, тягнучи мене сходами вниз. — І хай захопить із собою одного-двох вільних від чергування констеблів.
— Я спробую, Голмсе, — відповів я невпевнено. — Але ж він зажадає пояснень, яких у мене немає?
— Холера! Скажіть йому, що…
Голмс штовхнув двері помешкання Аделі.
— Томсоне, — звернувся він до огрядного поліцейського, — Залиште двері відчиненими і спостерігайте уважно за сходами. Якщо побачите чоловіка, що прямує вниз, затримайте його під будь-якими приводом. Це важливий свідок, з яким інспектор Лестрад прагне поговорити.
— Слухаю, сере! — коротко відповів констебль, радий, що доручення мого друга не розлучає його із зручними кріслом.
— Мерщій, Вотсоне, до дільниці на Леман стріт! — кинув Голмс, збігаючи сходами. Він оминув бокові двері крамниці, разом зі мною вистрибнув на вулицю і ледь не потрапив під колеса поліцейського екіпажу. З підніжки зіскочив Лестрад.
— Містере Голмсе, халепа, — розпачливо сповістив він. — Заарештована наша, здається, помирає.
— Що трапилося? — запитав Голмс.
— Лікар Соммерс намагався привести її до свідомості, але марно. Він каже, що через деякий час дівчина почала хрипіти, дихати їй ставало дедалі важче. Він навіть послав за ординатором Королівського шпиталю, але той теж нічим не зарадив. Вони кажуть, схоже на двосторонню пневмонію, — відповів Лестрад.
— Що за маячня! — вигукнув я. — Пневмонія не розвивається за кілька годин!
— Чи не хочете ви самі оглянути дівчину? — відповів детектив. — Може, втрьох ви дійдете іншого висновку?
— Їдьмо негайно! — скомандував Голмс. Ми кинулися до екіпажу, фірман цвьохнув коні батогом і за кілька хвилин доставив нас до дільниці на Леман стріт.
Припадаючи на ліву ногу, Лестрад хутко провів нас коридором тимчасової тюрми. Двері передостанньої ліворуч камери, до якої він нас привів, були прочинені навстіж. У кутку на тюремному ліжку лежала жіноча постать. Я прожогом кинувся до неї. Колір обличчя і нерухомість тіла сказали мені, що моїх послуг дівчина вже не потребує. Я випростався, зняв капелюха і ступив назад до Голмса та Лестрада.
Двоє чоловіків, що тихенько розмовляли у кутку камери, приєдналися до нашого гуртку.
— Вітаю вас, Вотсоне, — звернувся до мене лікар Соммерс, з яким ми товаришували ще з університету. — Вотсон, а це колега Таккет з Королівського шпиталю, — представив він мені акуратно одягненого молодого чоловіка в окулярах.
— Вітаю, колеги, — відповів я. — Якого висновку про смерть дівчини ви дійшли? Вона дійсно впродовж кільканадцяти хвилин сиділа на протязі у самому капоті. Дійсно, нинішні ночі не такі теплі, як у серпні. Але ж ви не стверджуватимете, що дівчина примудрилася підхопити пневмонію і сконати від неї за шість годин?
— Чому б і ні, докторе Вотсоне? — відповів молодий ординатор. — Хіба ми знаємо про пневмонію все достеменно? Хіба ви можете поручитися, що цей випадок не є випадково відкритої нами якогось “злоякісного істеричного пневмоніту”? Принаймні, небіжчиця могла хворіти вже давно, а теперішній її стан є природним фіналом хвороби?
Я із цікавістю поглянув на молодика, якому провіщала блискуче майбутнє сама “Таймс”, і перевів погляд на Соммерса. Той знизав плечима.
— На опік, як це іноді трапляється на пожежах, не схоже, — зважуючи кожне слово промимрив він. — Симптоми були характерними саме для пневмоніту. Більшого я сказати не можу. Коронер, вочевидь, озвучить таку саму думку.
Дійсно, лікар Реджинальд Таккет завоював неабияку популярність серед британців завдяки публікаціям у “Таймс”, присвяченим відомому тяжкими каліцтвами Джозефу Кері Мерріку.У віці 5 років у розвитку Джозефа проявилася вельми екзотична генетична аномалія — деякі частини його тіла демонстрували непропорційне зростання. Хвороба швидко спотворила хлопчика так, що він не мав змоги працювати, щоб прогодувати себе. Мати вважала хворобу наслідком того, що під час вагітності її добряче налякав ярмарковий слон. До речі, таких саме забобонних поглядів на природу захворювання хлопця дотримувалися і тодішні лікарі.Невдовзі після смерті матері його вигнали з нової родини батька просто на вулицю. На деякий час Меррік знайшов собі притулок у родині дядька, потім переселився до робітного дому. Згодом, у пошуках хліба насущного Джозеф демонстрував дедалі більш потворну (хвороба прогресувала) зовнішність у пересувних балаганах. На афішах він значився як “Людина-слон”. Після закінчення турне по Британії антрепренер демонстрував Джозефа у задній кімнаті розташованій неподалік від Королівського шпиталю Вайтчапела крамниці. Саме там на нього натрапив студент-практикант відомого хірурга і фізіолога Фредеріка Тривза Таккет. Тривз кілька разів демонстрував Мерріка і його фотографії медичній спільноті, але не зміг зацікавити колег цим випадком.Деякий час Меррік перебував під опікою лікаря. Тривз намагався побудувати із ним довірчі стосунки, але Джозеф поводився стримано. Лікар навіть дійшов хибного висновку, що Джозеф мусить бути несповна розуму внаслідок хвороби. Насправді, Меррік був самостійною і дієвою людиною. Експлуатуючи свій образ, він невдовзі уклав контракт на європейське турне, з якого через кілька місяців повернувся на батьківщину хворим і знову потрапив до клініки Тривза. Лікар визнав свою помилку. Він спромігся влаштувати Мерріка в клініці довічно, за допомогою преси залучивши до оплати лікування Джозефа і догляду за ним кільканадцять заможних сімейств, знамениту актрису Медж Кендал і навіть подружжя майбутнього короля Едуарда VI. У клініці, оточений загальною увагою, Меррік прожив останні 4 роки свого життя. Він помер уві сні у віці 27 років.У променях слави Джозефа довелося погрітися і Реджинальдові Таккету, якого постійно згадували як “першовідкривача” Мерріка. Однак, стати видатним лікарем колишньому студенту Тривза не судилося. Принаймні, всі наявні в Національному архіві Великої Британії і архіві Лондонського королівського шпиталю професійні згадки про нього стосуються лише “людини-слона”. Щоправда, у 2015 році в лондонському театрі Броклі Джека відбулася прем’єра вистави “Людина-слон” за сценарієм Стіва Гріна, в якому роль Реджинальда Таккета зіграв Адам Трассел.
Скотт Мак-Геррік в ролі Фредеріка Тривза і Адам Трассел в ролі Реджинальда Таккета, 2015 рік
IV
Я попрощався з лікарями і пішов услід за Голмсом та інспектором до кабінету слідчих.
— Отакої, — бідкався Лестрад. — Втратити обвинувачену напередодні судового розгляду! Не хочу навіть уявляти, що на це скаже головний констебль. Газетяри нас просто з’їдять! Хіба замало нам було ганьби з Джеком-різником...*
— Ну, ну, Лестраде, годі бідкатися, — промовив Голмс. — Прямо зараз подвойте кількість чергових на Бек-Черч-Лейн і вбивця москательника від нас не втече. Інша річ, що довести судді непричетність міс Лінклеттер до злочину буде важкувато, адже констеблі, гайволови і ви з коронером, вочевидь, не залишили на місці пригоди жодний предмет у недоторканому стані.
Треба віддати належне інспекторові: поки я відкрив рота, збираючись засипати Голмса купою запитань, Лестрад лише коротко поглянув на мого друга і спритно вискочив за двері. З коридору почувся його тенор, яким він коротко і віддавав накази. Така сліпа віра у непогрішимість Голмса неабияк потішила мене.
— Містере Голмсе, невже ви сподіваєтеся на те, що вбивця повернеться на місце злочину? — недовірливо спитав Лестрад, повертаючись до кімнати.
— Ні, інспекторе, — відказав Голмс. — Зловмисника тягне на місце вбивства лише на шпальтах вечірніх газет. Я переконаний, що ваш клієнт і досі перебуває в будинку під пильним наглядом Томсона і його колеги, яким я доручив від вашого імені затримувати всіх, хто виходитиме звідти.
— Але ж ми ретельно оглянули всі приміщення, — з притиском сказав Лестрад. — Хіба вбивця москательника є невидимкою? І чому…
— Інспекторе, — перервав його мій друг, — Мене зараз більше цікавить чесне ім’я дівчини, ніж злочинець. Нумо ще раз ретельно дослідимо всі відомі вам подробиці. Допоможіть мені виправдати міс Лінклеттер, а я віддам вам вбивцю.
— Гаразд, — промовив Лестрад. — Що саме вас цікавить, адже тягатися з вами у спостережливості мені тяжко? Ага-ага! Здається, я можу бодай частково відновити для вас картину, яку ми побачили, щойно увійшли до крамниці.
Детектив витягнув із шухляди конверт цупкого паперу і висипав з нього на стіл кільканадцять фотографічних знімків.
— Після Різника ми взяли на озброєння новітні методи французької поліції. Це світлини з місця пригоди за Бертильйоном, — пояснив він, розкладаючи на столі нумеровані картонки фотографій за якоюсь системою, згори-донизу, ліворуч-праворуч.
Втрьох ми схилилися над столом. Голмс витягнув з кишені лупу і почав уважно переглядати зображені на фотографіях деталі інтер’єру крамниці, сліди пожежі, спотворене обличчя жертви. Це останнє являло собою жахливу картину. Власне кажучи, від обличчя не залишилося геть нічого. Лицевий череп був буквально розчавлений кількома потужними ударами. В кабінеті запанувала тиша. Врешті Голмс задоволено мугикнув і витягнув з розкладених на столі фотографій три.
— У вас чудовий фотограф, інспекторе, — промовив він схвально. — Відтепер абсолютно ясно, що молода дівчина не мала до вбивства жодного стосунку.
Сильними тонкими пальцями Голмс скрутив цигарку, запалив і з насолодою випустив до стелі цівку диму. Він задоволено позирнув на наші збентежені фізіономії і підніс до світла два знімки із зображенням дверей.
— Коли викладатиме цю пригоду на суд читатів, Вотсоне, назвіть її “Справою дверей”, — сказав він. — Дійсно, у цій історії двері грають важливу роль: двері парадного і чорного хідника, москательної крамниці, двері помешкання бідної міс і, нарешті, ось ці двері, які поліцейський фотограф зняв з обох боків. Не бачите нічого цікавого в їхньому зображенні?
— Вони зламані, а не прочинені! — вигукнув Лестрад.
— Так, мій любий інспекторе, — відказав Голмс. — Щоправда, ми знали про те, що двері були зачинені, ще з розповіді констебля, який живописав, як вони з напарником їх виламували. Закладуся на гінею, що ключа від них ви не знайдете ні в кишенях померлої дівчини, ні в коридорі поруч із дверима. Дивіться, — він підніс до світла ще один знімок. — Двері з вулиці до крамниці були зачинені зсередини на засув — замку на них немає. Зачиненими на ключ і на засув виявилися двері парадного, причому так щільно, що два сильних поліцейських з ними не впоралися. Двері з протилежного боку будинку також були зачинені зсередини, і констеблеві довелося вдатися до ножа, щоб скинути з них гачок. Жодна людина не могла вийти на вулицю після вбивства, отже злочинець був всередині під час пожежі. Перебуває там він і зараз, адже з будинку досі ніхто не виходив. Покидаючи місце злочину через бічні двері, він зачинив їх ключем.
Двері ж до помешкання міс Лінклеттер були не лише незамкнені, але й прочинені навстіж у той самий час, коли саму дівчину знайшли у нижньому коридорі. Бідося, вочевидь, почула запах горілого або з якихось інших причин поспіхом побігла на перший поверх і забула про них.
— Поки що логічно, — сказав Лестрад. — Але хіба ці міркування знімають щодо неї підозру у співучасті?
— Погляньте-но сюди, Лестраде, — відказав Голмс, простягуючи йому ще один знімок. — Це обплетена сулія з розчинником, яку, за вашою версією, розбили ударом сокири, щоб влаштувати пожежу. Ваш фотограф дійсно гарний фахівець, бо навіть без лупи можна розібрати напис на ярлику: “Хлороформ”. Втім, сама сулея має характерний вигляд. Такі ємності з темного скла використовують лише для зберігання хлороформу.
— Не розумію, що такого особливого у цьому напису, — знизав плечима маленький детектив. — Як я розумію, навіть розбитої плетінки хлороформу замало, щоб убивця чи то заснув, чи то іншим хитромудрим чином не мав співучасника.
— Хлороформ не горить, інспекторе, — втрутився я в розмову. — Як ви розумієте, хлороформ є частим супутником лікарів. Працюючи зі спиртом, етером, скипидаром, бензином ми самі уникаємо водночас відкритого полум’я і завжди попереджуємо пацієнтів про небезпеку пожежі. Щодо хлороформу жодних пересторог не вживається. У всіх цих речовинах горить вуглець, який сполучається із киснем повітря, набуваючи найбільшого ступеню окиснення. Однак, будучи сполучений із хлором, він і так окиснений максимально. Навіть більше, ніж у сполуках з киснем. Вочевидь, той, хто розбив сулею, цього не знав. Але міс Лінклеттер…
Я затнувся, бо раптом пригадав, що розмова з нашим вранішнім гостем не призначена для вух інспектора Лестрада. Я безпорадно озирнувся на Голмса.
— Якщо у вас була нагода ознайомитися із помешканням міс Лінклеттер, як у нас із Вотсоном, ви знаєте, що вона працювала аптечним фармацевтом, отже точно знала властивості хлороформу, — врятував ситуацію мій друг.
Лестрад похитав головою і уважно поглянув на непроникне обличчя Голмса.
— Я, на жаль, не встиг зібрати відомості щодо покійної. В якій аптеці вона працювала? — протягнув він.
— Гадаю, десь неподалік від дому, — відказав Голмс. — У Гоббса чи десь в іншому місці. Гадаю, обійти всі аптеки поблизу для поліції нескладно. Втім, чи аргументів Вотсона вистачить для неупередженого судді і інспектора, який вагається? Тим паче, що справжній злочинець майже перебуває у ваших руках. Допитайте його і переконайтеся остаточно, що дівчина абсолютно не винувата у вбивстві.
Згадка про вбивцю миттєво відвернула увагу Лестрада від сумнівів щодо джерела нашої інформованості про життя нещасної дівчини.
— Їдьмо, — рішуче сказав він і перевірив револьвер у задній кишені брюк. — Я перерию весь будинок з підмурків до даху, але він від мене не втече. Якщо, звісно, ваші… Наші висновки правильні.
— Стривайте, Лестраде, за годину у нас призначена важлива зустріч, отже, супроводжувати вас ми не взмозі. Гадаю що без нас із Вотсоном ви впораєтеся з убивцею не гірше, — зупинив його Голмс. — Дозвольте лише наостанок одне запитання: кого саме ви шукатимете?
— Ви ж самі сказали — чоловіка, достатньо сильного, щоб нанести такі удари важкою сокирою, — сказав Лестрад.
— Ні, інспекторе, так ви нікого не спіймаєте та ще й звинуватите мене у брехні, — розсміявся Голмс. — На вашому місці я б уважно придивився до так званої місіс Форрестол. Гадаю, ви будете здивовані, якщо не знайдете в її помешканні жодної пристойної сукні, не кажучи вже про відповідну її статі білизну. Натомість виявите повний чоловічий гардероб і причандалля для гоління в умивальні.
У Лестрада відібрало мову, він лише кліпав очима і остовпіло дивився на мого друга. Шерлок Голмс грайливо підморгнув мені.
— Бачите, Вотсоне, я ще не остаточно втратив здатність дивувати Скотланд-Ярд... Щасти вам, інспекторе, — знову повернувся він до Лестрада. — Жаль, що я не познайомлюся із цим дійсно цікавим екземпляром лондонського кримінального світу. Як ви сказали, його звуть? Сирил Корбетт?
Лестрад кілька разів відкрив і закрив рота, точно як риба, викинута на берег, і раптом, без жодного слова прожогом кинувся з кабінету. За хвильку за вікном почувся гуркіт колес поліцейського ландо і несамовитий тенор інспектора, що квапив фірмана.
V
— Голмсе, невже москательник і справді живий, а його вбивство інсценоване? Ви не вигадали все це лише для того, щоб уникнути неприємних запитань інспектора про нашу обізнаність долею нещасної Аделі? — спитав я у свого друга, приголомшений почутим не менше за Лестрада.
— Ні, любий докторе, — відказав мені Голмс. — Я говорив абсолютно серйозно і цілком переконаний у власній правоті. Ми з вами бачили одне й те саме, якби ви самі розклали це по поличках, то дійшли б того ж висновку, що і я. Але нам варто поспішати — адмірал ось-ось постукає у наші двері.
Зворотною дорогою ми мовчали, думаючи про сумний обов’язок, який випав на нашу долю. Врешті Голмс порушив мовчанку.
— Як гадаєте, любий друже, що робити з цим? — звернувся він до мене і вийняв з кишені перев’язаний рожевою стрічкою стосик паперів. — Це листи нареченого до бідної дівчини, які я знайшов у комоді в її спальні.
— Ви саме заради цього примусили мене чатувати біля дверей, і затримати поліцейського, щоб він не спіймав вас на гарячому? — скрикнув я.
— Так. Саме про ці листи я думав весь час, що ми їхали з Лестрадом на місце пригоди. Молоді дівчата зберігають ці пам’ятки кохання дбайливіше за будь-які коштовності. Щойно я побачив їх у шухляді, я переконався у невинуватості міс Лінклеттер в умисному вбивстві. Збираючись тікати, вона неодмінно спакувала б ці листи до багажу. Якби поліція їх знайшла під час обшуку в помешканні заарештованої за вбивство, вони скомпрометували б молодого офіцера. А тепер, після смерті його коханої, залишати ці папери у сторонніх руках було б наругою над її пам’яттю, — сказав Голмс з істинно вікторіанською гідністю.
— Але ж не можна і віддати їх адміралові, наскільки б той не любив покійну, — зауважив я. — Леді не уповноважувала вас розпоряджатися її майном, тим паче, передавати таку інтимну річ до будь-чиїх рук.
— Це слушно, — просто відказав Голмс. — А з іншого боку, наявність цих листів не є секретом ані для сера Ноеля, ані для лейтенанта Райяна. Сама думка про те, що вони можуть бути знайдені і оприлюднені буде нестерпною для них. — Голмс поворотився до вікна і мовчав весь залишок путі до Бейкер-стріт.
Вранішній гість вже чекав на нас, нетерпляче вимірюючи кроками нашу вітальню.
— Сере, ваша похресниця не винувата, поліція не висуватиме проти неї звинувачення у вбивстві, — з порогу заявив Голмс. — Однак, я приніс вам гіршу звістку. Він стисло, але змістовно розповів адміралові про події останніх годин.
Я не візьмуся описати горе адмірала Ноеля, якого приголомшила новина про смерть Аделі. Весь непідробний біль лорда адміралтейства перейшов у гнів.
— Прокляті поліцейські нишпорки довели дівчину до смерті! Клянуся, я віддячу цим негідникам! — пінився він, як і всі сильні натури намагаючись заглушити відчуття власної безпорадності бодай якимись діями. І лише після того, як Голмс запевнив його, що провини поліції в смерті дівчини немає, натомість констеблі намагалися врятувати міс Лінклеттер, гнів адмірала перейшов у розпач.
— Боже мій! Як я повідомлю про це Райяну? Може, дочекатися його прибуття? Ні, дурня, адже він писатиме Аделі і чекатиме на відповідь...
— Набагато краще буде, якщо молодий офіцер почує гірку звістку з вуст свого поважного друга і покровителя, ніж від брутальних газетярів, — м’яко зауважив Голмс. — Гадаю, мілордові не складно надіслати термінову телеграму на борт лейтенантова корабля так, щоби випередити пресу.
— Ви праві, містере Голмсе, — відказав сер Ноель, не звертаючи уваги на те, що його інкогніто розкрите. — У тяжкі години ми мусимо підтримувати своїх друзів, а не ховати голову у пісок, як той африканський птах.
— Є ще одне делікатне питання, пане адмірале, — звернувся до нього Голмс і витягнув з внутрішньої кишені перев’язані стрічкою папери. — Це, наскільки я розумію, листування між вашою похресницею і лейтенантом Райаном. Ніхто, крім нас трьох, не знає про існування цих листів і присягаюся, що жоден не прочитав бодай рядку з них. Віддати їх вам я не можу із зрозумілих вам причин. Тримаючи їх у себе, я ставлю себе у дещо двозначне становище. Втім, я готовий ризикнути власною репутацією, щоб зберегти їх до повернення лейтенанта Райана з походу. Як гадаєте, чи зрадіє він такій пам’ятці по своїй коханій?
— Я повністю довіряю вашій честі джентльмена, містере Голмсе, як і вашій розсудливості, — після кількох хвилин роздумів відповів адмірал Ноель.
— Я вельми вдячний вам, мілорде, за вашу довіру, — сказав Голмс. Він підійшов до комину і поклав пакунок на палаюче вугілля. — Мені здається, таке рішення проблеми є найкращим.
Поглядаючи як полум’я охопило папери, ми з адміралом підвелися і виструнчились, ніби віддавали останній борг нещасливому коханню лейтенанта Френка Райана.
VI
— Ранкові газети уславлюють старшого інспектора Лестрада, який за одну добу розкрив жорстоке вбивство у Вайтчапелі та затримав небезпечного злочинця, — сповістив я Голмса, щойно той вийшов до сніданку.
— “Кронікл” пише: “Якийсь Самуел Гант, фальшивомонетник, два роки тому втік з каторжної в’язниці. Старий подільник допоміг йому виправити документи на ім’я Сирила Корбетта. Гант придбав задешево москательну крамничку і під її дахом приятелі продовжили свої оборудки. Злочинна група процвітала, однак напередодні вбивства партнера Ганта ледь не спіймали на гарячому детективи. Він вислизнув з пазурів поліції і ввечері заявився до Ганта, щоби попередити про необхідність тимчасово згорнути справи. Він також зажадав розділити нажитий злочинно капітал. Гант, вбачаючи у цьому шанс уникнути переслідувань і заволодіти всіма коштами концесії, вбив приятеля і намагався обдурити поліцейських, перевдягнувшись жінкою. Однак ввести в оману старшого інспектора Скотланд-Ярду Лестрада йому не вдалося. Вбивця затриманий і невдовзі предстане перед судом”.
— Брак фантазії і ерудиції Лестрад з успіхом компенсує енергійністю і вмінням спілкуватися з репортерами. Однак, слід зауважити, що лондонська поліція нині стала більш професійною, ніж два десятки років тому, коли ви лише узялися за перо, друже, — посміхнувся Шерлок Голмс. — Принаймні, Лестрад вже не крутить пальцем біля скроні, слухаючи мої поради. А технічний прогрес і преса ставлять нас з ним майже в рівні умови. Гадаю, ця сентенція гідна того, щоб ви вставили її до свого звіту про вбивство москательника.
— Голмсе, для мене, одначе, у цій справі залишилося кілька неясних моментів. Ваше пояснення, чому злочинець досі перебуває у будинку бездоганне, але як ви вгадали, що Гант і місіс Форрестол — одна й та сама особа?
— Першим, що привернуло мою увагу, була візитка, пришпилена до дверей. Химерні, але твердо виписані літери на ній свідчили про те, що напис зроблений рукою професійного гравера. Погодьтеся, що вдови*, які обирають своєю резиденцією Парк-Черч-Лейн, не мають зайвих коштів на оплату послуг гравера.
Пригадуєте, Вотсоне, як розмовляла із нами “місіс Форрестол”? На сходах, щільно причинив двері до свого помешкання, попри те, що два джентльмени очевидно не були схожими ні на торгових агентів, ні на злодіїв. Але у першу голову уявну “місіс” у моїх очах викрило не це. Британська жінка може з ранку до самого вечора проходити у домашньому халаті, і навіть прийняти у такому вигляді близьку подругу чи друга. Але жінка, яка до полудня не вдягла панчохи, або не англійка, або не існує в природі. Халат і домашні капці — єдині речі з оселі нещасної міс Лінклеттер, які так-сяк міг натягнути на себе самозванець. Білява перука, що належала дівчині, довершила образ “удови”.
Негідник міг умисно покликати міс Адель на допомогу, міг просто дочекатися, стоячи на сходах, коли вона почує запах пожежі і поспішить з’ясувати, де саме горить. Він точно розрахував, що вона не замкне за собою двері. Заволодіти речами дівчини, на яку він збирався перекласти відповідальність за вбивство, не становило ризику: поліція не цікавиться у заарештованих, чи всі його речі на місці. Доброму Томсонові впав в очі плед, а не халат дівчини, саме тому, що халата на місці вже не було.
Чи Адель сама знепритомніла у коридорі, намагаючись відчинити бокові двері крамниці, з-за яких тягнуло чадом, чи це Гант позбавив її свідомості, ми, мабуть, вже не дізнаємося. Втім, це не має значення — повісити злочинця двічі все одно не вийде. Ну а що стало причиною смерті дівчини, ви, вочевидь і самі здогадалися? Співставте вміст розбитої сулії, симптоми раптової хвороби дівчини і те, що я кілька разів намагався запалити цигарку на місці пригоди, але кожного разу викидав її після першої затяжки.
— Дідько мене візьми, я був сліпим як кріт! Звісно фосген! — скрикнув я.
— Так, мій друже, фосген. Страшний супутник хлороформу, безжальна отрута, від якої спасіння немає. Сподіваюся, що людство знайде антидот до нього раніше, ніж комусь із божевільних політиків спаде на думку вдатися до його послуг у майбутній війні, якою вже відгонить у повітрі.
Примітки
Немає коментарів:
Дописати коментар